Автокефалія та проблеми її хибного розуміння

Рух за автокефалію у новітні часи виник в Україні наприкінці 80-х років XX століття, коли православні клірики Галичини шукали можливості зберегти Православ'я в умовах бурхливого відродження парафій Греко- католицької Церкви на Західній Україні. Спираючись на національну ідею, автокефальний рух активно ширився Україною. З проголошенням незалежності України у 1991 році цей рух отримав підтримку від тодішньої влади, яка висунула гасло «незалежній державі — незалежна Церква» (Л.Кравчук).

Прихильники автокефалії вбачали в ній неодмінний атрибут державної незалежності. Натомість ті, хто жив цінностями великої російської культури або був прихильником збереження СРСР, стали наголошувати, що з набуттям автокефалії Церква нібито відійде від шляху спасіння.

Ці два антагоністичні підходи виявили себе у двох богословських концепціях, у кожній з яких можна бачити ознаки еклезіологічної єресі. Абсолютизуючи автокефалію, прихильники церковної незалежності від Москви створили етнофілетичну концепцію, згідно з якою національна Церква є чи не головним засобом формування українського етносу. При цьому єдність із Вселенським Православ'ям відходила на другий план. З точки зору противників нового канонічного статусу Української Православної Церкви автокефалія почала сприйматися як засіб розхитати загальноцерковну єдність.

Так проблема церковного управління була штучно перенесена в площину політичних і цивілізаційних дискусій. З двох канонічних моделей єдності Православної Церкви в Україні із Вселенським Православ'ям (автокефалія або перебування у складі Московського Патріархату) по суті зробили дві протилежні ідеологічні моделі, які розділили український народ за ознакою політичних і культурних симпатій.

Позиція Предстоятеля Української Православної Церкви у цих дискусіях полягала в тому, що богословська або канонічна дискусія у Церкві не може відбуватися в умовах штучної політизації, а будь-які рішення щодо канонічного статусу нашої Церкви мають прийматися соборно, на підставі церковних канонів, а не політичних інтересів. Принципово утримуючись від того, щоб зайняти ту чи іншу ідеологічно зумовлену позицію, ми намагалися весь цей час дотримуватися суто церковних пріоритетів: перебування в євхаристичній єдності зі Вселенським Православ'ям і збереження єдності та соборності у внутрішньому житті Церкви.

Нам радили, а іноді й вимагали, будувати церковне життя за прикладом держав і політичних партій: Церкву російську або українську, Церкву правих або лівих, Церкву Заходу або Сходу, державну або таку, що стоїть в опозиції до держави та її інституцій. Але, ігноруючи ці поради та вимоги, увесь цей час ми, з Божої милості, намагалися в міру своїх сил сприяти розвитку справжньої християнської церковності, будуючи Церкву помісну, а не етнічну, Церкву, яка б відчувала соціальну відповідальність, але не була політизованою, Церкву, яка б не асоціювала себе лише з якоюсь частиною України, але об'єднувала вірних Сходу й Заходу, Півдня та Півночі нашої країни.

Мало не щодня ми чули від різних за своїми політичними поглядами людей однакові слова: «вам потрібно якнайшвидше остаточно визначитися», «вашій Церкві тепер буде нелегко наздогнати політичні процеси» тощо. Уникаючи конфліктних ситуацій, ми здебільшого мовчали у відповідь. Згодом, якщо Господь давав нам таку можливість, ми намагалися пояснити свою позицію як вірним, так і цим «таємним радникам»: Церква не є «власністю» Предстоятеля або Синоду і керується своїми власними законами.

Яким буде майбутнє Православної Церкви в Україні? Чи зможуть православні в Україні об'єднатися? Чи увінчає об'єднавчі зусилля автокефальний статус, чи Українська Православна Церква й надалі реалізуватиме свою помісність у канонічній єдності з Руською Православною Церквою? Приступаючи до свого служіння як Предстоятель Української Православної Церкви, ми вважали, що остаточне вирішення цих питань відбудеться за нашого життя. Проте зараз, коли воно поволі добігає кінця, ми бачимо, що зробити остаточний вибір моделі єдності Православної Церкви в Україні зі Вселенським Православ'ям буде одним з головних завдань Української Православної Церкви за наших найближчих наступників.

Якими б не були їхні погляди на ці проблеми, до якої б моделі не схилявся в майбутньому єпископат і церковний народ — важливо, щоб проблема автокефалії розглядалася тверезо, а її розуміння було вільним від політичних впливів.

Таким чином, піклуючись про чистоту церковного життя й майбутнє Української Православної Церкви, ми, з одного боку, маємо доносити до нашої пастви правильне богословське розуміння поняття автокефалії, а з іншого — пильно стежити, щоб під прикриттям боротьби «за» або «проти» автокефалії у церковну свідомість не проникала єресь етнофілетизму, в якій би формі вона не виявлялась: проросійського «політичного православ'я» чи українського націоналізму.

 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить


Монастыри и храмы Киева bigmir)net TOP 100 Rambler's Top100 Mail.ru